Вівторок, 31.01.2023, 18:36

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 77
Адреса школи

08412 Київська область
Переяслав-Хмельни-
цький район
с. Гайшин,
вул. Покровська, 12

(04567) 3-33-67

e-mail: gaishun_nvo@ukr.net

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Корисні посилання





Легенди села Гайшин

 

Легенда про піски

           

            За межами села, на півночі, посеред болотистої місцевості знаходиться урочище Піски. Саме місце розташування говорить про його назву: урочище розташоване на піщаних горбах, природному підвищенні.

Межує на півночі з урочищем Осоки, з півдня: Васьківщина, Михнівщина і Рівчаки, на сході протікає річка Трубіж, на заході простягалися Козачі Луки.

На території урочища Піски здавна повелося брати пісок для будівельних робіт. Колись навіть там був кар’єр. Так от, при набиранні піску люди помічали там чимало черепків. Коли їх оглянули спеціалісти, то дійшли висновку, що вони належать до пам’яток зарубинецької культури. На Пісках здавна височів горб, який називався казенним. Біля нього обабіч простягались дві долини: одна уздовж горба, друга – впоперек біля горба. Ще цей горб люди називають Казенна Могила.

В 1935, 1975, 2001 роках на Пісках було посаджено сосновий ліс. Попід лісом біля старого русла річки росте багато чебрецю, який у нас називають „чепчиком”...

 

 

Легенда про Кальченкову могилу

 

Кальченкова могила знаходиться на захід від села Гайшин. Колись поруч неї була розташована радгоспна тракторна бригада.

Кальченкова могила називається тому, що вона розміщена на колишній землі Кальченків. Найстарішого з роду Кальченків в селі пам’ятають Івана Івановича, який мав сина Трохима; діти якого вже жили в XX ст. і мали прізвище Михно.

У середині 60-х років голова колгоспу вбачив у курган-могилі деяку економію і розпорядився з неї зробити яму, для силосування кукурудзи. Бо саме спустили йому план, де до осені треба було побудувати саме силосну яму, а коштів не надіслали... От і придумав цей керівник зробити корисну і потрібну споруду з підручного матеріалу і дешево, тобто не затрачати на її будівництво багато коштів.

Чи то Явдошляра Івана Леонтійовича в школі не вчили, що кургани – то наша історична пам’ять про героїчне минуле нашої землі? Вбачив недалекий чоловік економію: якщо розрити курган посередині, то боки будуть тримати громаду силосної гори...

Коли тракторист Басараб Василь Феодосійович дорив до рівного поля, то ківш трактора вигорнув дерев’яні бруси. Тракторист зупинив трактор, вийшов з машини, взяв в руки дерев’яний уламок, який був напівтрухлявим, і з ним підійшов до начальства: „Може б годилось сюди археологів викликати...” – „ Та куди там! Які археологи? Тут план горить по силосуванню зеленої маси, а ті археологи будуть в землі тиждень длубатися...” І потурлив тракториста до машини.

Силосна яма чомусь там не прижилась, тому курган перевезли до села, до нової силосної ями, що біля саду, поряд з вісовою...

Процес „окультурення” полів, розорювання земель, пригодних до використання в сільськогосподарських угіддях, вирівнювання площ полів, саме будівництво деяких господарських споруд, зумовили навмисне знищення цих віковічних пам’яток пракультури нашого народу.

В статистичних даних добавилась цифра, яка збільшила сільськогосподарські угіддя на якусь одиницю. А як помітно зменшилась наша пам’ять, змаліла культура і величність древнього в сучасному світогляді людей. Чи слід було знищувати цілий пласт культурної спадщини заради нікчемної одиниці площі поля, на якому ростиме пшениця чи овес...

                                                          

                                   „І хто дав право минувших, - знищити,

                                               не спитавши нас, прийдешніх”...

 

 

 

 

Легенда про козаків

 

Як тільки старожилам села Гайшин було розказано, що за Реєстром Війська Запорізького 1649 року, у Чигиринському полку у Криловській Сотні служив козак Роман Гайша (стор. 33 Реєстру...) то чи не має десь біля села землі, що належала йому, так як була наділена для Романа Гайшина...

Ось тут і закрутилось-завертілось, здумалось-згадалось, що таки щось є!

За селом, за тракторною бригадою на полі №7 колись знаходилась Ігнатюнчикова земля. На межі з її територією знаходилась глибока та крута долина. Глибина її була така, що коли коні в ній стояли з возом, то їх за 500 метрів не було видно.

Земля, на якій була долина, належала Ігнатюнчиковим людям з Гайшина, що проживали колись, якби тепер, то по вулиці Комсомольській.

За 300 метрів від тракторної бригади на захід, поруч цієї Ігнатюнчикової землі був знак – казенна межа, яка свідчила про те, що далі починається земля козацька – Казенщина. А ще на цій землі був Казенний горб...

 

 

Бувальщина

 

Це діялось у XVIII, на початку XIX століття. Церква мала в своєму розпорядженні 33 десятини ружної землі, яка і нині називається урочище Руга. Прихожан з привілегіями в селі було 18, зміщанів 9, козаків  750, селян – 361. Село від церкви знаходилось в півтори версти.

В той час в селі проживали одні з багатих людей, на прізвище Косарі. Їхня земля від Солонців (від стадіону) тяглась на гору і далі на захід. Сталось так, що їхньому єдиному сину треба було йти в рекрути. Батько не жалів грошей, щоб відкупитися від цієї повинності. Але „можновладці” запросили й землі „нивку”. Чого не віддаси заради щастя єдиної дитини? Батько виділив і „нивку”.

На цій нивці було сплановано і розміщено кладовище, адже на той час це була околиця села. А кладовище й нині називають Косаревою нивкою...

Та ще коли гайшинські гостроязикі жіночки при сварці комусь бажають померти, то кажуть: „А щоб... віднесли на Косареву нивку...”

 

 

Страшна легенда

 

Села Гайшин і Гланишів розмежовує лісополоса, посаджена в 1947 році.

На півночі нашого села, за лісополосою, від Гланишева, навпроти поля №7 знаходиться курганна група „Три могили”. Між ними і лісополосою стояв дерев’яний хрест...

Із вуст у вуста передається страшна історія про те, як троє молодих дівчат зимою 1938-39р.р. із села Вовчкова якось пішки вирушили до світанку на базар. Мабуть, у них був якийсь товар або гроші, якщо товар, то його хотіли продати, а на виручені гроші купити собі якусь обновку. Та не судилось...

Дівчат перестріли злодії, одібрали товар, а їх погубили. На місці їх загибелі односельці поставили хрест по убієнних душах.

Хрест достояв до 80-х років XX століття, далі струх і зник. Але люди пам’ятали про цю страшну подію і її місце через той хрест.

Коли бригадир посилав робочих на поля для обробітку землі, то вказуючи поля, те поле називав: - До хреста... Нині, за плином часу, ні хреста, ні інших позначок того місця не збереглося. Ото тільки й пам’яті лишилось, що „поле, де стояв хрест...”

 

 

 

Легенда про Коптуху

 

На півдні, кілометрів за два від села Гайшин є хутір. На півночі цього хутора існує археологічна пам’ятка – поселення трипільської культури. На третині дороги від Греблі до Гайшина, праворуч на схилах в урочищі „Підгір’я” також є два поселення: одне черняхівської культури, - інше – давньоруське. За цими поселеннями розкинулось наймолодше з них – сучасне. Переказують, що: „У старі часи по петляючому руслу річки Трубіж була насипана гребля. Біля неї стояв водяний млин. Існувала навіть обводка коло цього млина. Млин цей знаходився навпроти теперішніх дворищ Журби Миколи і старого приміщення школи. Біля греблі почало рости село, яке було власністю барині. Щоб їй було зручно їздити з міста до своєї маєтності, і була насипана дорога з греблею коло млина. Барині прізвище мала Коптєвицька чи Коптєвичка. Саме тому це поселення і було названо Греблею, а в народі його називають ще Коптєвичевою Греблею, або швидше – Коптухою”.

 

 

 

19. 10. 2002 року

 

Легенда записана з вуст

Кролевця Івана Федоровича

1930 року народження

жителя с. Гайшин.

 

 

Легенда про хутір Гребля

(записана зі спогадів Романенка

Федора Свиридоновича).

 

На місті сучасного хутора Гребля колись стояли водяні млини. Біля них річка була перегороджена греблею. Саме через це населений пункт і був названий Греблею.

За переказами гребля належала барині на прізвище Коптєвичева. Біля млинів був доглядач, який жив у Гайшині. Вірогідно, що прізвище того чоловіка було Плужник. Він багато часу тратив на дорогу до і від млина. Тому бариня дозволила йому, а потім і його дітям поселитися біля млинів. Незабаром там утворилося поселення. Це його стали називати Греблею.

Свідченням поселення є залишки давніх будівель, рештки череп’яного посуду і місця захоронення. Поза Греблею була дорога. З північного боку дороги стояв склеп, що своєю спорудою нагадував погріб. Тут хоронили померлих. Склеп був чималий. „Гроби” стояли на ніжках і не засипались землею. Федір Спиридонович сам був у цьому склепі і все бачив на власні очі. Нині все це зруйновано.

 

 

Легенда про Чирськовий ліс

 

На східних піщаних горбах у 50-х роках було посаджено ліс. До цього на них був посаджений панський гайок, в якому росли мішані дерева. Горби називались Чирськовими, звідси і назва лісу – Чирськовий.

В селі Чирське був панський маєток, в якому проживав із своєю сім’єю пан Бакуленко (невідомо чи це його прізвище чи прізвисько). Пан дуже полюбляв ходити на полювання. Для цього тримав у себе в дворі аж 12 псів.

Пану не подобалось, коли проз його хутір ходили люди – прості подорожні. Певного часу він просто забороняв усім ходити повз хутір, а коли бачив якого подорожнього, то на нього нацьковував своїх собак. Тому люди з Гайшина не любили ходить тудою в місто, чи просто боялись. Дорогою в місто був шлях на південь, через південні броди, які влітку дуже міліли, а зимою річка замерзала, восени і навесні був перевіз. Окрім собак пан нацьковував своїх людей на людей із сусідніх сіл, домагався, щоб відбувалися бійки селами... Давно те було. Нині у Чирськовому лісі ростуть півстолітні сосни, біля яких прокладена дорога через міст, що веде до міста Переяслав-Хмельницький.

 

 

Легенда про колгоспний сад

 

Нова влада у країні, що тільки спиналася на ноги, полюбляла робити щось велике, грандіозне, на віки. Тоді мабуть була така мода – садити ліси, сади...

Колгоспний сад був посаджений на 10 га у 1935 році. Навіть був обмежований з трьох боків ровом, у якому стояла дощова вода (залишки ровів спостерігаються і нині). Згодом був обсаджений лісополосою з осокорів, окацій, вільхи, кленів, шовковиць, дичок і тополь.

Новий сад був досаджено за ініціативою директора радгоспу Шукала Олександра Порфировича у 60-х роках. Його почали садить від колгоспної пасіки і аж до виїзду з села на півночі, до траси Гребля – Гланишів. Загальна площа старого і молодого саду становить 20 га.

Шукало О. П. кохався в садівництві, був дбайливим керівником і далекоглядним господарником. У той час дерева давали чималі врожаї. А за садом був організований догляд. Садівником був Богуш Федір Іванович, а сторожем – Кутовий Григорій Остапович. Дерева тоді обпилювались, обкопувались, а у міжряддях землю орали і сіяли моркву, овес і коноплі. Олександр Порфирович особисто сам піклувався садом. Це було його улюблене дітище. У весняний та осінній період у саду працювала бригада садоводів, на чолі з бригадиром. Навесні сад обов’язково орався, дерева обкопувались, а стовбури  дерев ще й обов’язково білились вапном. Восени учні тижнів зо два ходили в сад на роботу – збирати урожай яблук.

Слідуючий директор – Чорноштан Григорій Васильович теж чимало уваги приділяв саду. Підтримував початі традиції, опікувався садом, як міг. Та й дерева були молоді, добре плодоносили.

У 80-х роках, коли почалась війна з пияцтвом – антиалкогольна пропаганда в нашому районі, були винищені найкращі сади. Спеціальна техніка виривала стовбури з корінням. Коли черга дійшла до нашого саду, головний бухгалтер радгоспу Кондратюк Михайло Іванович заявив: „Немає грошей, щоб заплатити за роботу техніки”. І сад залишився і понині.

(Кондратюк М. І. народився 1. 01. 1936 року в с. Павликівці Чорноостровського р-ну на Хмельниччині. Закінчив у 1957 році Кам’янець-Подільський сільськогосподарський технікум).

Раніше Переяславська земля квітувала радгоспними садами. Тепер це диво залишилось тільки в Гайшині...

 

Легенда про Завір

(записана з вуст Масліченка

Петра Трохимовича).

 

„З незапам’ятних часів на цій території, де стоїть наша хата, - пригадує житель села Масліченко Петро Трохимович, нащадок древнього роду, - було монастирське обійстя. Так склалось, що монахи продали все і самі подалися на Кубань. А купив цю власність вельможа з Переяслава, який мав високий чин на службі у війську, на прізвище Масліченко. Крім садиби з добротним садом, залишками якого є чагарі за городами, Масліченку належали 70 аршинів землі і 20 аршинів лісу. Обійстя розмістилось на підвищенні. По дорозі з Переяслава у березовому лаю стояв шинок, де часто бував Масліченко із своїми друзями, які вряди-годи приїздили до нього в гості. Нині берези ті безжально спиляні і розтягнені, навіть пеньків не лишилось, а від шинку лишилось деяке каміння, що й досі валяється по дорозі, коли їхати попід річкою Трубіж до Гайової ями.

А сад був який гарний?! Я малим був і пам’ятаю в тому саду товсті груші, метрові прямо, як упаде грушка – то така солодка, як мед. Зістарився сад, як і я... Всьому свій вік...

Ім’я найпершого Масліченка вже ніхто тут не пригадає. Дуже давнє діло. У нього було чотири сини: Сай, Грицько, Гаврило і Данило. Були фотографії далеких родичів, але коли прийшов з війни, то моя мати їх вже попалила, а жаль...

Гаврило і Данило десь подалися у світи, а Грицько та Сай залишились в Гайшині. У Грицька були діти, але я пам’ятаю одну Лукину. У Сая було двоє: Явдоха і Трохим – це мій батько.

Під час голодомору багато наших погинуло. Я всіх їх пам’ятаю:

1.       Масліченко Сай – мій дід;

2.       Масліченко Трохим Саєвич;

3.       Масліченко Марта – моя баба, Сая жінка;

4.       Явдоха Саївна – дідова сестра;

5.       Меланія Трохимівна – моя сестра.

Ми вижили із матір’ю...

 

Чому куток Завором називається? Тому, що це земля моїх предків. Завір – значить на ім’я Масліченка були завіренні документи на куплену ним землю.”

 

 

Легенда про Завір

(записана з вуст Романенка

Федора Свиридоновича).

 

Це діялось в останні десятиріччя XIX століття. В Гайшині жив пан Юзик. Він мав нешлюбного сина зі служницею, якого називали Ткаленком. Пан вивчив за свої кошти цього сина і наділив землею (сучасна половина вулиць Чапаєва і Комсомольська). Збудували новий маєток. В країні було тривожно... Пани продали господарство і виїхали. На цей час з Пирятина нагодився Масліченко (прадід Масліченка Петра Трохимовича) з 4 синами. Їм попало 6 десятин землі. Під революцію батько з двома синами повернувся до Пирятина, а земля лишилась Саю і Грицьку. Перед від’їздом прикупили ще землі. Батько не від’їжджав доти, доки „не були завірені документи, що тут сини сядуть”, а як завірили – те місце стало називатися Завором.

Залишками від колишнього панського маєтку є чагарник від горіхового саду між Лябахами і Масліченками. А в пониззі, біля рову, пан мав задум викопати озеро для риби. Та не закінчив. На тому місці й понині зберігся вибалок.

с. Гайшин, 1985 рік.

Записала Богуш О. Ф.

 

Бувальщина

 

Романенко Василь Якович, житель села Гайшин 1924 року народження, від свого діда Артема, землю якого було перекопано під річку, дізнався і нам переповів.

Коли прорізали нове русло річки Трубіж, була пригода, в рішення якої були замішені великі гроші.

Станеш біля шлюзу і дивись по течії річки: куди впирається чи пак мала б впиратися течія річки? У Чирськовий лісок. Аж он, край ліску, видніється земельний знак – репер. Це до нього мало було ритися русло річки.

Та хіба міг добрий господар дозволити, щоб його рідну землицю було понівечено, сплюндровано, перекопано на якусь там річку?! Отож, було заплачено гроші, і великі гроші, - і русло ручки ледь помітно почало брати правіше – правіше до села, до Буртів, мимо хазяйської землі, яка і колись і тепер називається „Стружка”. Урочище „Стружка” від чотирьох Левадок тягнеться лівим берегом Трубіжа аж до Чирськового лісу, має площу до 20 га, і нині використовується під сіножаті та для випасу худоби.

Гроші зробили своє. Русло річки було зміщено. А так на сході річка протікала б на якихось 20 м далі від села, і навіть міст був би дальше від Гайшина, - блище до Чирського.

 

 

Легенда про озеро „Прірва”

 

Озеро Прірва знаходиться на південно-східній околиці села Гайшин, на лівому березі ручки Трубіж. Має канал-з’єднання, по якому впадає в річку в районі Бурт.

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Січень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Погода

вологість:

тиск:

вітер:

Архів записів