Топоніми села Гайшин

ІСТОРИЧНА  НАЗВА  СЕЛА

Е. М. Мурзаєв в книзі „Нариси топоніміки”, видавництва „Мысль”, Москва, 1974 р. наводить приклади авторитетних досліджень видатними дослідниками, географами, топонімами на тему історичної назви щодо нашого населеного пункту:

„В. А. Никонов (1960) відмітив чисельні назви з основою гай, які займають широку лінію від Адріатичного моря до Нижнього Поволжя, відповідно природних умов (це можуть бути „острівки лісів в степу”). На прикладі цього географічного терміну можна бачити, як міняється його семантика".

„М. І. Толстой (1968) приводить 38 значень слова гай, в тому числі „окреме самотнє дерево” (в польській мові), „великий густий ліс”, „болото”, „кладовище” (в білоруській мові) і багато інших”.

Слов’янські топоніми в більшості своїй побудовані афіксальним способом, на відміну від західноєвропейських. Основа в чистій формі дуже велика рідкість. 1/3 назв складається з двох основ; частково побудована суфіксальним способом і решта – по імені чи прізвиську першого поселенця. Рідко зустрічаються назви дані по дієслівних формах.

Протягом останніх 200-300 років видозмінився рослинний та тваринний світ місцевості під впливом діяльності людини, господарської діяльності підприємств, збільшилася рівчакова сітка і зменшилася кількість балок, долин і горбів.

Топонім – це позначка на карті, всенародне влучне слово, характерна ознака, географічний знак, який може розповісти багато про що. Він являється результатом багатовікових спостережень постійного місцевого населення і продуктом творчості такого геніального колективу, яким являється народ. Народні терміни заслуговують найпильнішої уваги. Поширення народних термінів і різні видозміни змісту, які вони мають на своєму шляху, дають чимало вказівок на хід колонізацій, переселення народних мас і взаємні впливи сусідніх народів.

Протягом тисячоліть різноманітні топоніми виникли на наших очах, або одна назва замінялась іншою, і зникали разом з зникненням об’єкту. Цей процес триватиме стільки, скільки буде розвиватись вся цивілізація.

Досить цікавими і досі відкриттям залишається питання про встановлення початкового етапу заселення даної території; хотілося б знати: хто були перші поселенці на місці села Гайшин, де було розташоване перше поселення з найдавніших часів, та коли все це відбувалося. Хочеться вірить, що в далекому майбутньому наша наука досягне такого рівня, що їй вдасться дати повні і вичерпні відповіді на поставлені запитання. Це все справа майбутнього.

А поки-що, на даному етапі, віддамо належне сучасній науці, підведемо риску під уже відомими фактами. Науково доведено, в сучасних межах села існували поселенські структури різних хронологічних періодів. Результати археологічних розвідок свідчать про існування на території земель Гайшинської сільської ради культур і пам’яток: 1) трипільської культури, 2) неоліту, 3) бронзового періоду, 4) черняхівської культури, 5) давньоруського періоду, 6) епохи пізнього середньовіччя, 7) пам’яток слов’янського періоду,  8) пам’яток зарубинецької культури. Існування даних пам’яток і культур дозволяє локалізувати в околицях села поселення даного часу.

Сучасне село Гайшин розташоване на площі, що займає __ га. Має приблизно однакову протилежність: що з півночі на південь, що із заходу на схід 2,5 км. На карті село має вигляд правильного прямокутного трикутника із заокругленими вершинами, розгорнутого із заходу на північ, з прямим кутом на Буртах.

ІСТОРИЧНІ НАЗВИ КУТКІВ

Отже, село складається з кутків. Це певні території села, визначені умовно, так як не мають чітких меж. Кутки заселялись у відповідні проміжки часу. Кожен має свою власну назву, свою етимологію походження і своє значення в історії села в цілому.

Найдавніший куток села носить назву Городище, так як розташований на місці городища давньоруського часу. Городище частково зруйноване, але його залишки можна побачити з північного боку самого городища. Та довідатись з усних переказів старожилів села, або з викопних решток, які є очевидними при будівельних роботах у приватних садибах на городищі. А ще існує своєрідне табу, тобто заборона будуватись на певному місці Городища, бо там колись було кладовище і не годиться ставити дім на кістках предків, бо „щастя в такому домі ніколи не буде”.

Поруч, на північ від Городища, розмістився куток Бурти. Це один з найдавніших кутків села по заселенню. На його території також знайдені залишки селища давньоруського часу. А біля нього, на схід, розташоване місцезнаходження кераміки епохи бронзи. Буртами куток називався з давніх-давен, і по народній етимології назву таку має через те, що поселення знаходилось на горбах, а поруч протікала річка Трубіж; русло її було покручене і на весні, коли вода шукала хід своїй течії посеред низовини, вода в ній буртувала. „Там, де у воді бурти, жили перші люди нашого села”, - пояснюють старожили назву кутка Бурти.

Далі на північ від Буртів розкинувся куток Пільма. За величиною він однаковий з Буртами. Має такі плідні чорноземи і мабуть саме тому тут були розміщені поселення. Одне з них датується давньоруським часом, друге – поселення черняхівської культури; проте свідчать безліч уламків кераміки, що відносяться до певних часів, і знайдені на городах і в садибах гайшинчан. Куток Пільма розташований на підвищеному виступі, який плавно опускається до заплави річки Трубіж, яка обгинає даний куток аж з півночі. Назва кутка пішла від видозміненого: пойма – пільма – заплава річки.

Від кутка Пільма далі на північ по краю підвищення над заплавної смуги розкинувся куток Новоселиця, який в даний час уже називається Набережна. У 60 – 70 роках це дійсно була вулиця, та й весь куток, де на ділянках проводилось будівництво приватних будинків. Нині всі ділянки забудовані на цій території і вулиця новобудов перемістилась на західний край села, а колишній Новоселиці дали назву Набережна. Нині так зветься і весь цей куток. Бо вулиця дійсно йде попід берегом, попід заплавою річки Трубіж. На розі кутків Пільма і Набережна міститься поселення черняхівської культури. А сам куток багатий на кераміку епохи бронзи. Очевидно, поселення даного періоду знаходились по всьому над заплавному підвищенні, про що свідчать безліч черепків, які були знайдені на людських городах. Куток Набережна – один з найбільших у селі Гайшин.

А от найменший куток називається Ворочок. Він розташований від центру села на схід, де неначе врізається однією маленькою тупиковою вуличкою в куток Бурти. З огляду на нього величину та розташування люди й стали його називати – Ворочком.

Слідуючим невеликим за розміром кутком являється Винниця. Нині він розташований на початку вулиці Набережна, там, де проживає Кононенко Михайло Н. (Наумченкові). Старі люди всі вказали точно місце розташування кутка. А от коли тут знаходилась якась винниця, що вона виробляла, чиє це було господарство – ніхто не пригадав. „А винниця таки тут була”, - казав Горбовий Феодосій, 1915 року народження, - „мені ще дід розказував про неї”, - це один з куткових жителів.

Також одним з невеликих кутків села являється куток „Жукова гора”. Після війни на заході села, на самому краю його, внизу, в кінці вулиці Комсомольської побудував собі будиночок Кутовий Петро Федотович. А поруч була дорога, що вела на гору, де вона з’єднувалась з вулицею Переяславською. Ось цей проміжок дороги, і десяток хат гайшинчанами й стали називати Жуковою горою, від прізвиська – останньої хати. Таких спусків у селі кілька. Але цей найкрутіший, найдальшій і найкращий. Сюди взимку дітлахи залюбки йдуть кататися на лижах та санчатах.

Центр села Гайшин являє собою низовину, яка охоплює чималу територію: на заході – початок вулиці Переяславської, з півночі: кладовище, школа, церква Іоана Богослова, на сході – десяток приватних будинків, на півдні – людські городи, МРЕВ та 16-квартирний будинок з дитячим садком. На 1/3 цієї території зроблено сільський стадіон, прокладена асфальтова дорога, автобусна зупинка. А решта – чи то луг, чи то пустир, але в гайшинців воно називається Солонці. А й справді: грунт тут якийсь не такий, як кругом на території села: сіріший, з черепашками, легко збивається в грудки, глеюватий. І дерева на ньому ростуть не такі як кругом: мало фруктових – не ростуть яблуні та груші, здебільшого рясніють вишні та абрикоси, горіхи та сливи. Через цю особливість люди й прозвали цю землю Солонці, а від них і куток, на яких землях він розташований.

На північному сході Солонців, на природному підвищенні розташована єдина архітектурна, історична і краєзнавча пам’ятка ХІХ століття на території нашого села: церква Іоана Богослова. 9 жовтня в день цього святого в селі святкується храмове свято.

В кінці ХІХ на початку ХХ століття і аж до початку другої світової війни будувався куток Переяславська. Назву таку має і вулиця, де міститься даний куток. Назву таку отримав через своє географічне розташування. Адже це очевидно. Але є дві версії щодо назви, які мають одне підґрунтя. Це:

1) Переяславська розташована паралельно до міста Переяслава, який знаходиться на півдні, за 5 км від села;

2) Якщо йти цією вулицею, то обов’язково прийдеш до Переяслава; вулиця, яка веде до Переяслава. Тому й Переяславська.

Вулиця одна з найдовших у селі. Тому й не дивно, що вона має свої міні кутки. Це початок вулиці, перші 4 будинки – Ткалівщина (тут колись проживав місцевий ткаль із сім’єю); далі зо три будинки йде – Кочурина земля (Кочура – Середній Зіновій один з найбагатших людей села до 1935 року, був розкуркулений. До речі, на його обійсті було викопано першого колодязя в селі!)

Куток Садова – один з наймолодших кутків села. Старший хіба що від Новоселеці – Набережної. Адже забудовувався відразу після війни. Найперший був побудований дім Кутового Григорія Остаповича, потім сюди  ж були переселені жителі Дубової Шиї, або ж їхні діти взяли собі ділянки під будівництво. До 60-х років вулиця вже вималювалась. В даний час налічує 24 обійстя. Називається так тому, що забудована з одного боку, а з іншого, протилежного, знаходиться сад. Звідси й назва – Садова.

Сад ділиться на дві частини: старий і молодий. Старий посаджений у 1935 р., молодий посаджений далі на північ у 1958-1959 рр. У 70-х роках йому приділялась велика увага. Директор радгоспу Шукало Олександр Порфирович особисто сам піклувався садом, це було його улюблене дітище. В саду працювала бригада садоводів, на чолі з бригадиром, був сторож. Сад навесні обов’язково виорювався, дерева обкопувались, а стовбурі яблунь, груш і абрикос ще й обов’язково білились вапном. У свій час, у 80-х роках, у міжряддя саду сіявся овес, ячмінь і інші культури, а якось була навіть морква. Восени учні школи тижнів зо два ходили в сад на роботу – збирати урожай яблук.

Куток Польова починається від Солонців, від церкви і тягнеться цілий кілометр в напрямку на північний захід, де дістається дороги на Гланишів. Назва пішла від того, що вулиця йде до Поля чи виходить до поля – тобто Польова. Почала забудовуватись після війни. Якраз посередині має вигін. (Назва „Вигін” місцева, походить від місця, куди вранці вигонили і вигонять корів до пастуха – на вигін). Кінець вулиці пролягає урочищем Довгі Лози які вели до урочища Лисухи. Перед Довгими Лозами вулиця перетинає Жолоб, який веде на схід до Козачих Луків.

В центрі сучасного села навпроти школи розкинулось місцеве кладовище. Легенда говорить, що колись ця земля належала сім’ї на прізвище Косарі. Єдиному сину треба було йти в рекрути. Батько не пожалів грошей, щоб відкупитись від цієї повинності. Але „можновладці” запросили ще й землі „нивку”. Чого не пожалієш заради єдиного сина? Батько виділив і „нивку”. На ній було сплановано кладовище, адже на той час це була околиця села. А кладовище й нині називається „Косаревою нивкою”...

Куток „Комсомольська” починається біля давньоруського городища і тягнеться на північний захід десь з 1 км. Старожили села ще пам’ятають той час, коли сільське городище було обнесене валом і котлованом, в якому де-не-де росла дереза. З південно-західного боку городища стояли 2 хрести. Вони були зариті у рові під валом, коли вирівнювали площу. Потім один знайшли і відправили в музей, а другий і нині покоїться в землі.

Десь на середині вулиці є чималий вигін, а далі – знову вулиця аж до Жукової гори.

До речі, переказують люди, що церкву спочатку хотіли поставить поруч з городищем, але чомусь замешкалися... Хтось башковитий з розумних людей підказав: „Робіть церкву на горбах за селом (тоді!) бо село буде йти дальше будуватись...” Слова невідомого пророка збулися. Тепер наша красуня – церква стоїть в центрі села. А могла б бути на дворищі Нерезів. Куток Комсомольська назву отримав у 80-х роках. Так забажалось місцевому населенню, чи то справді багато комсомольців було на кутку?! А насправді там багато залишків  багатошарових пам’яток неоліту, епохи бронзи, та пам’яток XIV, XV, XVI ст...

Куток Завір. „З незапам’ятних часів на цій території, де стоїть наша хата, - пригадує житель села Масліченко Петро Трохимович, нащадок древнього роду, - було монастирське обійстя. Так склалось, що монахи продали все і самі подалися на Кубань. А купив цю власність вельможа з Переяслава, який мав високий чин на службі у війську, на прізвище Масліченко. Крім садиби з добротним садом, залишками якого є чагарі за городами, Масліченку належали 70 аршинів землі і 20 аршинів лісу. Обійстя розмістилось на підвищенні. По дорозі з Переяслава у березовому гаю стояв шинок, де часто бував Масліченко із своїми друзями, які вряди-годи приїздили до нього в гості. Нині берези ті безжально спиляні і розтягнені, навіть пеньків не лишилось, а від шинку лишилось деяке каміння, що й досі валяється по дорозі, коли їхати попід річкою Трубіж до Гайової ями.

А сад був який гарний?! Я малим був і пам’ятаю в тому саду товсті груші, метрові прямо, як упаде грушка – то така солодка, як мед. Зістарився сад, як і я... Всьому свій вік...

Ім’я найпершого Масліченка вже ніхто тут не пригадає. Дуже давнє діло. У нього було чотири сини: Сай, Грицько, Гаврило і Данило. Були фотографії далеких родичів, але коли прийшов з війни, то моя мати їх вже попалила, а жаль...

Гаврило і Данило десь подалися у світи, а Грицько та Сай залишились в Гайшині. У Грицька були діти, але я пам’ятаю одну Лукину. У Сая було двоє: Явдоха і Трохим – це мій батько.

Під час голодомору багато наших погинуло. Я всіх їх пам’ятаю:

1.       Масліченко Сай – мій дід;

2.       Масліченко Трохим Саєвич;

3.       Масліченко Марта – моя баба, Сая жінка;

4.       Явдоха Саївна – дідова сестра;

5.       Меланія Трохимівна – моя сестра.

Ми вижили із матір’ю...

Чому куток Завором називається? Тому, що це земля моїх предків. Завір – значить на ім’я Масліченка були завіренні документи на куплену ним землю.”

За іншою версією, записаною із слів Романенка Ф. С.,: - Це діялось в останні десятиріччя XIX століття. В Гайшині жив пан Юзик. Він мав нешлюбного сина зі служницею, якого називали Ткаленком. Пан вивчив за свої кошти цього сина і наділив землею (сучасна половина вулиць Чапаєва і Комсомольська). Збудували новий маєток. В країні було тривожно... Пани продали господарство і виїхали. На цей час з Пирятина нагодився Масліченко (прадід Масліченка Петра Трохимовича) з 4 синами. Їм попало 6 десятин землі. Під революцію батько з двома синами повернувся до Пирятина, а земля лишилась Саю і Грицьку. Перед від’їздом прикупили ще землі. Батько не від’їжджав доти, доки „не були завірені документи, що тут сини сядуть”, а як завірили – те місце стало називатися Завором.

Залишками від колишнього панського маєтку є чагарник від горіхового саду між Лябахами і Масліченками. А в пониззі, біля рову, пан мав задум викопати озеро для риби. Та не закінчив. На тому місці й понині зберігся вибалок.

ДОЛИНИ

Долини на території Гайшина – це неглибока виїмка або зарослі озера, всі вони природного походження. Більшість – невеликі за розміром,  найбільші – площею до одного гектара. Часто вода у них пересихає в спекотні дні літа. Основними джерелами поповнення води є підземні води, опади. Досить часто внаслідок весняної повені вони розливаються, з’єднуються між собою, іноді з річкою; в долині якої вони концентруються і затопляють таким чином значні території. Але за місяць вода в них висихає і в них проводяться сільськогосподарські роботи.

В околицях Гайшина відомо десяток долин, назви яких збереглися. На жаль, внаслідок меліоративних робіт більшість з них осушені. Ряд долинок носять назви, що походять від імен, прізвищ і прізвиськ власників землі, на якій вони розміщувалися. Але є й такі, що етимологія назви настільки давня, що поясненню не піддається. Крім осушення, в 60-х роках пройшла кампанія по окультуренню сільськогосподарських угідь. В ході цієї кампанії ряд долин на території села були загорнені землею, горби біля них зрівняли, а поля розорано.

Долина Байрак – розташована за хутором Гребля з північного боку за 3 км від села, майже під Дем’янецьким шляхом. В давні часи була дуже глибока. Нині вже трохи загорнена і розорана, але видолинок ще дуже примітний.

Етимологія назви невідома.

Долина Бутиха – знаходиться в північній частині гайшинського поля №10, за 20 м від лісополоси, посадженої у 1947 році. З Лисушиної дороги, що проходить північніше долини, її видно. Розорано після війни. У ХІХ століття земля на цьому полі навколо даної долини належала жителю села Гайшин, на прізвисько Бута. – Чия долина? Бутина. Бутиха.

Долина Горобівка – знаходиться на полі №6, розташована за 30 м від межі поля №7, ледь не на середині поля. В далекому минулому Горобівка була така глибока, що в ній, навіть, влітку стояла вода. Цю особливість примітили і ходили в спеку до води, щоб напитися. Чиїсь дбайливі руки зробили цямрину в зруб, трохи підкопали дно і в долині зробилася криниця з дуже смачною водою. В ІІ половині ХХ століття криницю знищили, коли загортали і розрівнювали поле. Нині лише старі люди в селі знають, де була долина Горобівка. А вже молодші навряд чи розрізнять в ледь помітній улоговині колишню Горобівку.

Можливо, що поряд із долиною знаходилась земля Горбових. Такі прізвища в селі є і вони дуже давні.

Ігнатюнчикова долина – знаходиться на полі №7, за 300 метрів від Лисушиної дороги і 20 метрів від межі з полем №6. Ця долина була кругла та глибока. Глибина її така, що коли коні в ній стояли з возом, то їх за 500 метрів не було видно.

Земля, на якій була долина, належала гайшинському чоловікові, ім’я якого було Ігнат, але на зріст був він невеликим, тому й прозвали його Ігнатунчик, а долину, яка розташована біля його землі прозвали Ігнатюнчи-ковою.

Ця долина не проста. Кажуть старі люди, що на тому ж полі колись знаходилась тракторна бригада; за 300 метрів від неї на захід був знак – казенна межа, який свідчив про те, що далі починається земля козацька – Казенщина. А поруч був Казенний горб, якого знесли в долину. І не стало ні горба, ні долини, лише рівне поле. Навіть, тракторну бригаду з поля №7 перенесли в межі села. А ще поруч із Ігнатюнчиковою землею була земля Кальченків: дід Іван Іванович, мав сина Трохима, на них казали Мігеліни. На їх землі знаходилась могила-курган. Вона носила назву Кальченкова. В середині 60-х років голова колгоспу розпорядився з кургану зробити силосну яму. Чи того Явдошляра Івана Леонтійовича у школі не вчили, що кургани – то наша історична пам’ять про героїчне минуле нашої землі? Убачив недалекий чоловік економію: якщо розрити курган по середині, то боки будуть тримати громаду силосної гори...

Коли тракторист Басараб Василь Федосійович дорив до рівного поля, то ківш трактора вигорнув дерев’яні лаги. Тракторист зупинив трактор, вийшов з машини, взяв в руки дерев’яний уламок, який був напівтрухлий, і з ним підійшов до начальства: „Може б згодилося сюди археологів викликати...” – „Та куди там! Які археологи?! Тут план горить по силосуванню зеленої маси, а ті археологи будуть в землі з тиждень длубатися...” і потурлив тракториста до машини. Силосна яма там не прижилася, а землю з  кургану перевезли до села, до нової силосної ями, що біля саду, поруч з вісовою...

Долина Розовиха. Є дві долини з цією назвою: Мала Розовиха і Велика Розовиха. Тільки Мала розорана настільки, що вже ледь помітна, а Велика ще тримається помітної глибини, хоча вже давно теж розорана.

Велика Розовиха знаходиться на межі між полями №9 і №10, ближче до дороги, що веде на свинокомплекс, якому вже ось 20 років, а живого поросяти ще не бачив.

Свою назву долина отримала від багатих людей села Гайшин, які жили на Буртах, у XVIII столітті. Прізвище їхнє Розєвіки. Вони були самі з Польщі, куди вони на старості знову виїхали. А на пам’ять про них в селі залишилась долина, що колись була на їхніх землях – Розовиха.

Видолинок Став – знаходиться у південній стороні села. При повенях річки вода утворювала широке плесо, яке називалось Став. До середини літа вода висихала і ще встигала вирости трава на сіно. – Де сіно косив? – У ставу.

Цей видолинок мав найбільшу площу. А ще раніше, дуже давно, а цьому місці було непрохідне болото.

Цьомина долина – знаходиться за першою лісосмугою, посадженою у 1947 році, на півночі села Гайшин, за 50 метрів від гайшинської лісосмуги і за 400 метрів від гланишівської. Саме в тому районі була земля Богуша Петра Даниловича, якого в селі прозивали дід Цьома. Звідси й назва долини – Цьомина.

Лозова долина – знаходиться за хутором Гребля із західного боку. В долині волого навіть в жарке літо. По узбіччю ростуть осокори, дикі груші, клени, та найбільше верб, яких називають Лози. Звідси й назва цієї долини – Лозова.